The establishment of the fact that the really existing political order is incongruent to the institutional component of the political system takes up the matter with us of thanks to what is its functioning maintained. This problem is relevant due to the fact that in this case, the informality of such order tends to the semi-legal basis of the authorization rather than to the value-symbolic component of being. Institutional practices that made political order, can be reproduced as informal regulators of political communication or, by normative formalization, become an institutionalized component of the political system. It is possible to assume that one of the mechanisms for establishing the non-institutional political order is its self-maintaining through the use by actors of policy of specific interaction practices. Communicative practices, amongst others, have a decisive influence on the said processes, since their open and rational implementation allows to reach the level of discussing rules for the organization of power relations.It is substantiated that in political systems being transformed, the said initial incongruence can be firmly established as a result of the distortion of the content essence in the communication while applying manipulative technologies (including, through the system of education). If informal political discourse even goes beyond the control of formalized institutions (at least indirectly) but becomes effective, then it is considered necessary, as long as it justifies the existing political order, no matter how paradoxical it was. In our opinion, this is one of prerequisites for the emergence of hybrid political regimes, in which the deliberately stimulated coexistence of the formal (legal) and the efficient produces the uncertainty and, at the same time, is its result. In similar circumstances, individuals apply the kind of communication practices (for example, para-dialogue) contributing to the reconstitution of the political order, by which they were designed or adapted in the social environment. The habituation to the double bind situation can be regarded as one of elements for the formation of the double institutionalization in the socio-political environment, which would explain the stability of the latter in the context of the macro-system inefficiency.
Встановлення того, що реально існуючий політичний порядок неконгруентний до інституціональної складової політичної системи, порушує перед нами питання про те, завдяки чому підтримується його функціонування. Ця проблема є актуальною тому, що неформальність такого порядку в цьому випадку тяжіє скоріше до напівлегальної основи санкціонування, аніж до ціннісно-символічної складової буття. Можливо припустити, що одним із механізмів утвердження позаінституціонального політичного порядку є його самопідтримання через використання акторами політики специфічних практик взаємодії. Комунікативні практики, серед інших, мають визначальний вплив на вказані процеси, оскільки їх відкрита і раціональна реалізація дозволяє вийти на рівень обговорення правил організації владних відносин.Обґрунтовується, що у політичних системах, які трансформуються, вказана вихідна неконгруентність може бути усталена внаслідок викривлення змістовної сутності комунікації при застосуванні маніпулятивних технологій (в тому числі через систему освіти). На нашу думку, це є однією з передумов виникнення гібридних політичних режимів, у яких навмисне стимульоване співіснування формального (правового) і дієвого продукує невизначеність та є її результатом водночас. За подібних обставин індивідами застосовуються специфічні практики комунікації (наприклад, парадіалог), що сприяють відтворенню політичного порядку, яким вони були сконструйовані чи адаптовані в суспільному середовищі. Призвичаєння до ситуації подвійного послання може розглядатися як один з елементів формування подвійної інституціоналізації в суспільно-політичному середовищі, що пояснювало би стійкість останньої при макросистемній неефективності. ; The establishment of the fact that the really existing political order is incongruent to the institutional component of the political system takes up the matter with us of thanks to what is its functioning maintained. This problem is relevant due to the fact that in this case, the informality of such order tends to the semi-legal basis of the authorization rather than to the value-symbolic component of being. Institutional practices that made political order, can be reproduced as informal regulators of political communication or, by normative formalization, become an institutionalized component of the political system. It is possible to assume that one of the mechanisms for establishing the non-institutional political order is its self-maintaining through the use by actors of policy of specific interaction practices. Communicative practices, amongst others, have a decisive influence on the said processes, since their open and rational implementation allows to reach the level of discussing rules for the organization of power relations.It is substantiated that in political systems being transformed, the said initial incongruence can be firmly established as a result of the distortion of the content essence in the communication while applying manipulative technologies (including, through the system of education). If informal political discourse even goes beyond the control of formalized institutions (at least indirectly) but becomes effective, then it is considered necessary, as long as it justifies the existing political order, no matter how paradoxical it was. In our opinion, this is one of prerequisites for the emergence of hybrid political regimes, in which the deliberately stimulated coexistence of the formal (legal) and the efficient produces the uncertainty and, at the same time, is its result. In similar circumstances, individuals apply the kind of communication practices (for example, para-dialogue) contributing to the reconstitution of the political order, by which they were designed or adapted in the social environment. The habituation to the double bind situation can be regarded as one of elements for the formation of the double institutionalization in the socio-political environment, which would explain the stability of the latter in the context of the macro-system inefficiency. ; Установление того, что реально существующий политический порядок является неконгруэнтным по отношению к институциональной составляющей политической системы, ставит перед нами вопрос о том, благодаря чему поддерживается его функционирование. Эта проблема становится актуальной из-за того, что неформальность такого порядка в этом случае тяготеет скорее к полулегальной основе санкционирования, чем к ценностно-символической составляющей бытия. Можно предположить, что одним из механизмов утверждения внеинституционального политического порядка является его самоподдержание при использовании акторами политики специфических практик взаимодействия. Коммуникативные практики, среди прочих, имеют определяющее влияние на указанные процессы, поскольку их открытая и рациональная реализация позволяет выйти на уровень обсуждения правил организации властных отношений.Обосновывается, что в политических системах, которые трансформируются, указанная изначальная неконгруэнтность может быть упрочена вследствие искажения содержательной сущности коммуникации из-за применения манипулятивных технологий (в том числе через систему образования). По нашему мнению, это является одной из предпосылок возникновения гибридных политических режимов, в которых умышленно стимулируемое сосуществование формального (правового) и действенного продуцирует неопределенность и является ее результатом одновременно. В подобных обстоятельствах индивидами применяются специфические практики коммуникации (например, парадиалог), способствующие воспроизводству политического порядка, которым они были сконструированы или адаптированы в общественной среде. Привыкание к ситуации двойного послания может рассматриваться как один из элементов формирования двойной институционализации в общественно-политической среде, что объясняло бы устойчивость последней при макросистемной неэффективности.
Доведено, що при наявності підґрунтя для недемократичних трансформацій у політичній системі посилюються тенденції до розмежування ефективності норм неформального (інституалізованого) політичного порядку та функціонування офіційних (інституціоналізованих) структур. Позитивне значення локальної плюральності, як важливої і навіть необхідної складової основи соціального порядку, трансформується у негативну роль фрагментарності макрополітичного порядку публічної влади, який сегментує владні відносини на комплекс мікропорядків, фактично, напівлегальної влади. Обґрунтовано, що використання негативного соціального капіталу сприяє інтеграції «ближнього кола» політичних гравців, зацікавлених у вигідному для них результаті, та дезорганізації управління офіційними інститутами в рамках загальнонаціонального політичного курсу. З великою мірою впевненості можливо говорити про наявність за недемократичного політичного режиму на перший погляд неочевидної вигоди для владного механізму в існуванні та функціонуванні неформального позаінституціонального політичного порядку як феномена політичної реальності. Політики, фактично не виконуючи свою частину суспільного договору з народом, прагнуть не дозволити остаточного розриву цієї символічної на сьогодні угоди, а тому за допомогою різноманітних ресурсів дестабілізують консолідацію громадянського суспільства. Це може проявлятися, наприклад, у конструюванні таких життєвих обставини (штучно чи стихійно), за яких особа вимушена вдатися до неправових способів вирішення проблемних ситуацій, чим потім прямо чи опосередковано можна докоряти їй, щоб звести до мінімуму всі спроби боротися проти несправедливого врядування.
A definition of the classical (traditional, or – in the Englishlanguage academic tradition old) institutionalism as the research direction of politicalinstitutional paradigm of political science is proposed. Classical institutionalism is grounded on formalized, rationallybased analysis of the politicallegal nature's structures concerned with the features of realization a regulated by government legal acts state power. The formation of this branch of institutional theory was based on the idea that state structures as political institutions developed regulatory requirements, which have a decisive influence on internal political processes and government foreign policy.Peculiarities of subjectfield analysis and selection of methodological tools, which are typical for researches of classical institutionalism of the politicalinstitutional paradigm of political science are specified. The basis methodology for investigations of this branch of political science institutionalism characterized by a shift of research balance in favor of the legal component of the politicallegal approaches that for a long time led to restrictions of the scientific researches field. These approaches were the basis of institutional research in the framework of classical institutionalism, the subject of which was a state (as the central institution) and governmental institutions (till the middle XX).The presence of internal evolution in the analysis's research strategy of the classical institutional theory is justified. First, the principle of normativity (borrowed from political philosophy) was gradually transformed from requirements of accordance to moral and value criteria till declaration the paramount of legal framework for regulation the functioning of the political institutions. Second, understanding of the state as a legally holistic phenomenon of the highest status to the system of government (borrowed from legal positivism and historical school of law) was modified to consideration of the state as one among other political institutions of society, though very influential. ; Запропоновано визначення класичного (традиційного, або – в англомовній науковій традиції – старого) інституціоналізму як дослідницького напрямку політикоінституційної парадигми політичної науки. Класичний інституціоналізм має в основі формалізований, раціонально обґрунтований аналіз структур політикоправової природи, що пов'язані з особливостями реалізації регульованої нормативноправовими актами державної влади. Формування цієї гілки інституційної теорії базувалося на ідеї про те, що органи державної влади як політичні інститути розробляють регулюючі приписи, які володіють вирішальним впливом на внутрішні політичні процеси та зовнішню політику держави.Вказані особливості предметного поля аналізу та вибору методологічного інструментарію, які є типовими для наукових розробок класичного інституціоналізму політикоінституційної парадигми політичної науки. В основі методології для здійснення досліджень цієї гілки інституціоналізму політичної науки можливо спостерігати зсув дослідницького балансу на користь правової компоненти політикоправових підходів, що тривалий час призводило до обмеження поля наукових розробок. Ці підходи були основою інституціональних досліджень у рамках класичного інституціоналізму, об'єктом котрого була держава (як центральний інститут) та інститути управління (до середини ХХ ст.).Обґрунтовано присутність внутрішньої еволюції у дослідницькій стратегії аналізу класичної інституційної теорії. Поперше, принцип нормативності (запозичений з політичної філософії) поступово був трансформований від вимоги відповідності моральноціннісним критеріям до проголошення першорядності правових рамок для регуляції функціонування політичних інститутів. Подруге, бачення держави як юридично цілісного феномена (запозичене з юридичного позитивізму та історичної школи права) було модифіковане до розгляду держави як одного з політичних інститутів суспільства, хоча і досить впливового. ; Запропоновано визначення класичного (традиційного, або – в англомовній науковій традиції – старого) інституціоналізму як дослідницького напрямку політикоінституційної парадигми політичної науки. Класичний інституціоналізм має в основі формалізований, раціонально обґрунтований аналіз структур політикоправової природи, що пов'язані з особливостями реалізації регульованої нормативноправовими актами державної влади. Формування цієї гілки інституційної теорії базувалося на ідеї про те, що органи державної влади як політичні інститути розробляють регулюючі приписи, які володіють вирішальним впливом на внутрішні політичні процеси та зовнішню політику держави.Вказані особливості предметного поля аналізу та вибору методологічного інструментарію, які є типовими для наукових розробок класичного інституціоналізму політикоінституційної парадигми політичної науки. В основі методології для здійснення досліджень цієї гілки інституціоналізму політичної науки можливо спостерігати зсув дослідницького балансу на користь правової компоненти політикоправових підходів, що тривалий час призводило до обмеження поля наукових розробок. Ці підходи були основою інституціональних досліджень у рамках класичного інституціоналізму, об'єктом котрого була держава (як центральний інститут) та інститути управління (до середини ХХ ст.).Обґрунтовано присутність внутрішньої еволюції у дослідницькій стратегії аналізу класичної інституційної теорії. Поперше, принцип нормативності (запозичений з політичної філософії) поступово був трансформований від вимоги відповідності моральноціннісним критеріям до проголошення першорядності правових рамок для регуляції функціонування політичних інститутів. Подруге, бачення держави як юридично цілісного феномена (запозичене з юридичного позитивізму та історичної школи права) було модифіковане до розгляду держави як одного з політичних інститутів суспільства, хоча і досить впливового.
Доказано, что при наличии основания для недемократических трансформаций в политической системе усиливаются тенденции к размежеванию эффективности норм неформального (институализированого) политического порядка и функционирования официальных (институционализированных) структур. Положительное значение локальной плюральности, как важной и даже необходимой составляющей основы социального порядка, трансформируется в негативную роль фрагментарности макрополитического порядка публичной власти, сегментирует властные отношения на комплекс микропорядков фактически полулегальной власти. Обосновано, что использование негативного социального капитала способствует интеграции «ближнего круга» политических игроков, заинтересованных в выгодном для них результате и дезорганизации управления официальными институтами в рамках общенационального политического курса. С большой степенью уверенности можно говорить о наличии в недемократического политического режима на первый взгляд неочевидной выгоды для властного механизма в существовании и функционировании неформального позаинституционального политического порядка как феномена политической реальности. Политики, фактически не выполняя свою часть общественного договора с народом, стремятся не допустить окончательного разрыва этого символической сегодня соглашения, а потому с помощью различных ресурсов дестабилизируют консолидацию гражданского общества. Это может проявляться, например, в конструировании таких жизненных обстоятельств (искусственно или стихийно), при которых лицо вынуждено прибегнуть к неправовым способам решения проблемных ситуаций, чем потом прямо или косвенно может упрекать ей, чтобы свести к минимуму все попытки бороться против несправедливого управления. ; Proved that in the presence of the ground for nondemocratic transformations in political system intensified tendencies to differentiation rules of informal (institualized) order and functioning of formal (institutionalized) structures. A positive value of local plurality as important and even necessary part of the social order foundations is transformed into a negative role of fragmentation macropolitical order of public authorities, which segments power relations to the complex of microorders, in fact, semi-legal authority. Substantiated that the use of negative social capital promote the integration of «inner circle» of political players which interested in an advantageous result for them and disorganization of management official institutions within the national policy. Thus, with great certainty it is possible to speak about the presence in nondemocratic political regime of, at first sight, nonobvious benefits for ruling mechanism of the existence and functioning of informal, beyond the institutional, political order as a phenomenon of political reality. Politicians, effectively not fulfilling theirs part of the social contract with the people, try not to let the final break of this symbolic agreement at present and so through a variety of resources destabilize the consolidation of civil society. That can be manifested, for example, in the construction of such life circumstances (artificially or naturally), under which a person is compelled to resort to illegal methods of problem solving, then directly or indirectly may reproach her to minimize all attempts to fight against unjust government. ; Доведено, що при наявності підґрунтя для недемократичних трансформацій у політичній системі посилюються тенденції до розмежування ефективності норм неформального (інституалізованого) політичного порядку та функціонування офіційних (інституціоналізованих) структур. Позитивне значення локальної плюральності, як важливої і навіть необхідної складової основи соціального порядку, трансформується у негативну роль фрагментарності макрополітичного порядку публічної влади, який сегментує владні відносини на комплекс мікропорядків, фактично, напівлегальної влади. Обґрунтовано, що використання негативного соціального капіталу сприяє інтеграції «ближнього кола» політичних гравців, зацікавлених у вигідному для них результаті, та дезорганізації управління офіційними інститутами в рамках загальнонаціонального політичного курсу. З великою мірою впевненості можливо говорити про наявність за недемократичного політичного режиму на перший погляд неочевидної вигоди для владного механізму в існуванні та функціонуванні неформального позаінституціонального політичного порядку як феномена політичної реальності. Політики, фактично не виконуючи свою частину суспільного договору з народом, прагнуть не дозволити остаточного розриву цієї символічної на сьогодні угоди, а тому за допомогою різноманітних ресурсів дестабілізують консолідацію громадянського суспільства. Це може проявлятися, наприклад, у конструюванні таких життєвих обставини (штучно чи стихійно), за яких особа вимушена вдатися до неправових способів вирішення проблемних ситуацій, чим потім прямо чи опосередковано можна докоряти їй, щоб звести до мінімуму всі спроби боротися проти несправедливого врядування.
The effect of integration policies and programs of the foreign policy of the European Union (EU) on the nature of the structural interaction between members and partners of cooperation is examined. It made possible to determine the "initiative" as a practical manifestation of "threevector" model of the modern EU "drawing" integration strategy, which aims to bring the main stateinitiated in cooperation certain group of countries, united mainly on a geographical basis, but conceivably have similar politicaleconomic and sociocultural characteristics. It is supposed, that interference characteristics of economic activities and sociocultural differences in political life of the member states and invited to cooperate, in terms of the economic crisis has led to the undermining of the institutional framework of supranational organizations.So, the same logic of integration policy has caused deferred manifestation of the contradictions that have not been resolved by the development of such a grand united project. It is determined that the investigation of this problem is possible by applying methodological tools of historical institutionalism within politicalinstitutional paradigm of political science. In such kind of analysis it becomes possible to conduct qualitative research and perspective political component of European integration phenomenon's nature. Economic crisis was the challenge for those unifying international institutions that were considered "postnational polity" and whose institutional framework seemed never shaken. This proves once again that it is impossible to cancel on the willful way the influence of the historical patterns in principle and "path dependence" in particular. ; Розглянуто вплив реалізації інтеграційної політики та програм зовнішньополітичного співробітництва Європейського Союзу (ЄС) на сутність структурної взаємодії країнчленів Спільноти та партнерів співпраці. Це дозволило визначити проект політичної «ініціативи» в якості практичного прояву «тривекторної» моделі сучасної стратегії інтеграційного «залучення» до ЄС. Її метою є переконання до необхідності співпраці головною державоюініціатором певної групи країн, що об'єднані в основному за географічним чинником, але ймовірно мають схожі політикоекономічні та соціальнокультурні характеристики укладу суспільного життя. Обґрунтовано припущення, що саме неспівмірні параметри регуляції господарювання та досить глибокі соціальнокультурні відмінності в суспільній політиці країнучасниць та ініціаторів співробітництва за часів економічної кризи призвели до підриву інституціонального каркасу наднаціональної організації.Отже, безпосередньо логікою реалізації інтеграційної політики зумовлений відкладений прояв протиріч, які не були вирішені на самому початку розвитку цього грандіозного інтегруючого проекту. Встановлено, що аналіз вказаної проблеми є можливим через застосування методологічного інструментарію історичного інституціоналізму в межах політикоінституційної парадигми політичної науки. За подібного типу розгляду є всі підстави для проводення якісних досліджень та визначення перспектив розвитку політичної складової природи комплексного феномена європейської інтеграції. Економічна криза стала викликом для тих об'єднуючих міжнародних інститутів, які визначалися в якості «постнаціональних політій» та чиї інституційні рамки, здавалося, будуть непорушними. Це вкотре доводить, що неможливо вольовим чином відмінити вплив історичних закономірностей загалом та залежності від обраного шляху зокрема. ; Розглянуто вплив реалізації інтеграційної політики та програм зовнішньополітичного співробітництва Європейського Союзу (ЄС) на сутність структурної взаємодії країнчленів Спільноти та партнерів співпраці. Це дозволило визначити проект політичної «ініціативи» в якості практичного прояву «тривекторної» моделі сучасної стратегії інтеграційного «залучення» до ЄС. Її метою є переконання до необхідності співпраці головною державоюініціатором певної групи країн, що об'єднані в основному за географічним чинником, але ймовірно мають схожі політикоекономічні та соціальнокультурні характеристики укладу суспільного життя. Обґрунтовано припущення, що саме неспівмірні параметри регуляції господарювання та досить глибокі соціальнокультурні відмінності в суспільній політиці країнучасниць та ініціаторів співробітництва за часів економічної кризи призвели до підриву інституціонального каркасу наднаціональної організації.Отже, безпосередньо логікою реалізації інтеграційної політики зумовлений відкладений прояв протиріч, які не були вирішені на самому початку розвитку цього грандіозного інтегруючого проекту. Встановлено, що аналіз вказаної проблеми є можливим через застосування методологічного інструментарію історичного інституціоналізму в межах політикоінституційної парадигми політичної науки. За подібного типу розгляду є всі підстави для проводення якісних досліджень та визначення перспектив розвитку політичної складової природи комплексного феномена європейської інтеграції. Економічна криза стала викликом для тих об'єднуючих міжнародних інститутів, які визначалися в якості «постнаціональних політій» та чиї інституційні рамки, здавалося, будуть непорушними. Це вкотре доводить, що неможливо вольовим чином відмінити вплив історичних закономірностей загалом та залежності від обраного шляху зокрема.
